Уроки державної мови (з газети «Хрещатик»)

КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК

Розгортаю збірку “Найкращі пісні України” і тішуся: як же ласкаво, ніжно вміють наші люди через спів звертатися до всього живого, до явищ природи, до предметів, які персоніфікуються. Засвідчують це вже назви народних перлин: “Ой дівчино, шумить гай”, “Гей, чого, хлопці, славні молодці?”, “Ой гиля-гиля, гусоньки, на став”, “Ой, зійди, зійди, ясен місяцю”, “Плавай, плавай, лебедонько”, “Ой вербо, вербо”, “Ох і не стелися, хрещатий барвінку”... І український фольклор, і літературна класика оддавен пильно дотримуватися кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокатива. Упродовж століть витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі кличного відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки: Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! О думи мої! О славо злая! А ти, моя Україно, безталанна вдово, Я до тебе літатиму з хмари на розмову. Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце! Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритності. Може, це найбільше стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, “крамольний” відмінок викинули, дозволяли при звертанні замість нього вживати іменники у формі відмінка називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: “Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, приміром, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні “дорогий наш учитель”, бо все моє українське єство тягнеться сказати “дорогий наш учителю”. Отже, система відмінків української та російської мов стала однаковою. Бо в російській, як відомо, кличного відмінка немає (винятки – Господи, Боже, Отче наш). Але борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії – засобу живого спілкування, і у виданнях років незалежності її знову бачимо на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо: “Микола, здрастуй”, “Василь, підтримай”, “Світлана, підійди”, “Олег, напиши”, замість Миколо, Василю, Світлано, Олегу (а не Олеже). Нехтувати кличним відмінком – невибагливо, без поваги ставитися до свого й чужого мовлення. Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному. Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. А тепер конкретніше. У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о (тверда група): дружино, перемого, сестро; -е (м’яка та мішана групи): воле, земле, Катре; -є (іменники м’якої групи після голосного та апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, сім’є, а також Іллє; -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю. Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й под. Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові. На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар’яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м’якої групи на -ець: (женче – від жнець, хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше). У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, такі іменники вживаємо в кличному відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім’я та по батькові, форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Власівно, Валентине Кузьмичу (або Кузьмовичу), Галино Сергіївно. У звертаннях, де є загальна назва та прізвище, у формі кличного відмінка виступає перше слово, а друге – в називному: товаришу Іваненко, депутате Семенчук, кореспонденте Корольов. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо в кличному відмінку: пане лейтенанте, добродію ювіляре. Хоч автори нового “Українського правопису” вважають, що друге слово може

кличний відмінок—В укранськй мов цей вдмнок широко вживаться не тльки стосовно людей Михайле Андрйовичу Юрю вановичу Катерино Максимвно батьку хлопче сестрице ттко але й при звертанн до т...Літературне слововживання
кличний відмінок—В укранськй мов цей вдмнок широко вживаться не тльки стосовно людей Михайле Андрйовичу Юрю вановичу Катерино Максимвно батьку хлопче сестрице тткоem але й при звертанн до...Літературне слововживання
кличний відмінок—Непрямий вдмнок який викону роль називання особи або предмета до якого звертаться мовець не вдповда на жодне питання у реченн не виступа його членом притаманний лише менн...Універсальний словник-енциклопедія