Як ми говоримо Антоненка-Давидовича
__ПРО ОДНЕ ВНОРМОВАНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ, ПРО ОДНЕ ВНОРМОВАНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ, АКТИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ 2, СИНІЮЧИЙ, ЗАХОДЯЧИЙ, ПРАЦЮЮЧИЙ 2, ЗАМЕРЗАЮЧИЙ, ПЕРЕМАГАЮЧИЙ, СТОЯЧИЙ, ЛЕЖАЧИЙ, КИПУЧИЙ, ПАЛЮЧИЙ
Про одне внормоване непорозуміння Син хотів похвалитись добре виконаним домашнім завданням з української мови й дав мені свій зошит. «Цікаво, як мій хлопець удосконалює в школі знання рідної мови?» — подумав я, взявшись читати. Але перші самостійно складені речення змусили мене насторожитися: «Заходив швидко синіючий зимовий вечір. Заходяче сонце сховалося за горизонтом. Не працюючий в неділю тато згодився піти зі мною подивитись на замерзаючий Дніпро...» Насупившись, я припинив читання й сказав синові: — У тебе що не речення, то одна або дві помилки. — Як? Де? — здивувався хлопчина. — Та ось: синіючий, заходяче, працюючий, замерзаючий. — А як треба було написати? — Треба десь так: «Заходив, швидко синіючи, зимовий вечір. Призахідне сонце сховалося за обрієм. Тато, що не працює в неділю, згодився піти зі мною подивитись, як замерзає Дніпро». — Чому? — не міг зійти з дива син. — Це нам задано вправи на дієприкметники. — А тому, що в нашій мові є тільки пасивні дієприкметники — зроблений, сказаний, зігрітий, активних немає, й тому треба вдаватись до підрядного речення, дієприслівника або... — Кажете, тату, нема активних дієприкметників у нашій мові? — перебив мене син. — Нема, — повторив я. — Ви, тату, забули граматику! — посміхнувся син і урочисто підніс мені свій підручник: Кулик Б. М. Українська мова. Рад. школа. 1966 р. Син розгорнув підручник на 213-й сторінці й переможно сказав: «Читайте, тату: «Дієприкметники бувають активні й пасивні. Активними називають дієприкметники, що вказують на ознаки того предмета, який щось робить або робив. Наприклад: працюючий робітник (той, що працює), перемагаюча Українська Армія (та, що перемагає), замерзаючий ставок (той, що замерзає)...» Не бажаючи дискредитувати в очах сина-учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215-й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -ач-, -яч- в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами -ач-, -яч- так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)». — Так це примітка! — заперечив син. — Головне — правило. Трохи замислившись, хлопець спитав мене: — А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю? — Розуміється, двійку, — відповів я. — А от побачите — принесу п’ятірку! І таки справді — другого дня приніс п’ятірку... Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок «недремлюче око» замість — «недремне око», «стрибаючий хлопчик», «плачуча мати» та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння... Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: «Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові!» («О переводах Евангелия на малорусский язык»). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів — О. Синявського, П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського — твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на -чий, -ший, а також пасивних дієприкметників на -мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови», що була в 20-30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Безперечно, й укладачі підручника «Українська мова» знають це дуже добре — недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -ач-, -яч- в сучасній українській мові вживаються рідко», — ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов’янській мові вони були поширені, але пізніше — в українській мові — активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: «Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)». Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів? Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: «Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати». Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде «Добро пожалувати!», але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: «Ласкаво (чи гостинно) просимо!» Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці «Слово і образ»: «Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ». А народ не звик казати: «Де тут сіюча пшеницю бригада?» — або: «Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому», — а каже: «Де тут бригада, що сіє пшеницю?»; «Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому», — дарма що підручник «Українська мова» хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписую Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок із повісті «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха: «А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям... І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов’ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки». Можна собі уявити, скільки активних дієприкметників було б у російському перекладі цього уривка: не затвердевшего, ставшей, потемневшее, притаившийся, а тим часом у Стельмаховому оригіналі жодного. Чому? А тому, що М. Стельмах добре відчуває, як фальшиво зазвучав би його текст, коли б він узявся писати його, додержуючись правила з підручника «Українська мова». Звісно, користування описовою конструкцією з підрядним реченням («що сіє пшеницю», «що виписує квитанції») часом ускладнює фразу, надто в поезії, але є чимало й інших способів передати думку, висловлену по-російському активним дієприкметником: тут до послуг і дієприслівник, і пасивна форма дієприкметника, й віддієслівний прикметник, і, нарешті, саме дієслово. Такий арсенал способів удосталь компенсує українській мові брак у ній форми активного дієприкметника. Наприклад, ось фраза з активним дієприкметником виступаючий. «Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали актуальність поставленого питання». Нема конечної потреби заміняти дієприкметник підрядним реченням «що виступали», можна цю саму думку передати й дієприслівником: «Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали актуальність поставленого питання». Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові — це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє її від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму. А які практичні наслідки дає штучне запровадження в нашу мову активних дієприкметників, яскраво видно з тих прикладів, що їх наведено на початку цієї статті. Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його. На це треба неодмінно зважати, складаючи новий підручник української мови.