ДЯКУВАТИ.
Це дієслово вимагає після себе давального відмінка(дякувати— к о м у?). У письменників XIX ст. зустрічаємо його не тільки з давальним відмінком іменника, а й із знахідним. Наприклад, у Марка Вовчка: «— От твої щирії душі! — ледве промовила пані. —Дякуютобі!»;«— Бабусечко моя, матінко!Дякуювамз душі, з серця!». І разом з тим: «Тижнів у три одібрав священик знов лист, щодякуєКатрябатькайматірза ласку і за гроші»; «А братовадякуєбога,що її Одарка не сама на чужину їде».
У Г. Квітки-Основ'яненка зустрічаємо: «Явамдуже, дужебудудякувати!» і «Веселенько пообідала [Ївга],дякуючиприятельку…».У Панаса Мирного: «Грицько радів,дякуваву душіпорадників»і «А ятобійнедякуюза кисет, — мовить здумавши Чіпка. — Спасибі тобі!».
Проте у творах цих письменників переважають форми з давальним відмінком.